Ну то що, йдемо далі? Традиційно прокидаємося раненько, снідаємо швиденько і вибігаємо, бо попереду у нас Ще Один День в Стамбулі!
Починаємо там само де вчора – біля міленіумного стовпа. Але йдемо в іншу сторону, по вуличці Yerebatan вгору.
Буквально за кількадесять метрів від початку вулиці і міленіумного стовпа, по лівій стороні вулиці ви побачите чергу біля приземкуватого будиночка, схожого на велику клуню.
Це вхід до “Цистерни базиліки” – грецькою Βασιλική Κινστέρναı, одне з найбільших і добре збережених древніх підземних водосховищ Константинополя. В часи Константинополя тут зберігався резерв питної води на випадок посухи або облоги міста. Вода сюди потрапляла водогонами і акведуками (про один з них, акведук Валента буде трошки пізніше. Ймовірно, що ця Цистерна була головним водосховищем храму Святої Софії. Цистерною як водозбірником користувалися до XVI століття, а згодом закинули.
Що вас чекає всередині цистерни? Як стверджувала приказка з мого дитинства “там де темно – там приємно”, а тут ще й вогко, і грає меланхолійна музика. Дивіться під ноги, бо ще й слизько. Знимок своїх з цистерни я добрих не маю, тому “покажу на пальцях” – велетенська площа, утицяна колонами (336 штук!), які стоять “по кісточки” в воді. Колони підсвічені жовтопомаранчево, і це створює таємничу атмосферу. В глибині цистерни, прямо до кінця і наліво, – колона, до якої всі ходять, бо вона з головою медузи догори дриґом. Кажуть, що всі колони, котрі є в цистерні колись були колонами античних храмів, і тому вони всі різні.
Взагалі, нутрощі цитстерни ви могли бачити в фільмі “Інферно”, власне в її водах була схована якась там страшна трутка. Ну бо й справді, там трохи так “інфернально”.
Окей, поблукали в темряві і виходимо на світло. Майте на увазі, що з цистерни ви вийдете не на ту вулицю, де ви заходили. Тому, якщо хочете прямувати моїм сьогоднішнім маршрутом – верніться туди, звідки починали, на вулицю Yerebatan, забийте в навігатор Nuruosmaniye Camii і йдіть догори вулицею, потім візьміть ліворуч і йдіть доки не наткнетеся на велику світлу мечеть – це власне і є Нуросманіє Джамі.
Зайдіть в подвір’я, зверніть увагу на те, як воно класно вимощене мармуром з латунними “стрілками” і стертими часом сходинками. Йдіть далі через подвір’я, виходьте з воріт і перед вами має бути брама в Kapalı çarşı – Капали чарши, він же Ґранд Базар.
https://www.facebook.com/media/set/?set=a.3130650061945&type=1&l=2f68b61796
Це старі знимки, троха такі собі. Але одне з них має бути зрозумілим: Ґранд базар це велетенський лабіринт з купою крамничок, купою всіляких кольорових штучок, і цілими натовпами їх продавців. Ну і туричів, звісно, теж.
З мого куцого, але досвіду, сюди, на ҐБ однозначно треба прийти. Щось купувати? – ні (ну хіба якщо вже дуже дуже приспічить). Але прийти і поблукати лабіринтами – це обов’язково.
Як мені розповідала прекрасна Stambulka Василіса, Ґранд Базар це така школа життя. Хлопчики приходять сюди як “подай-принеси”, і з часом хтось вчиться якогось ремесла чи відкриває свою крамничку, хтось працює в одній з цілої купи майстерень .. а хтось відкриває малесеньку крапку з їжею і багато років щодня годує тих, хто працює на Базарі чи в навколишніх ханах.
Ось наприклад, ця мікроскопічна кнайпочка, котру вже купу років тримає 90+ літній пан, зі своїми синами. І “сьогоднішній обід” – біла фасоля, варений мозок з овочами, свіжесенькі гарячі кьофте з помідорчика і грильованим гострим перцем, пілав з рижу, дзядзик і тушковане серце з легенями. Ну і звісно ж – айран і хлоргексидин 🙂
Або ось, наприклад, ось ця малесенька чайна, вже з іншого боку Ґранд Базару, ближче до Еміньоню. Чоловік 40 років тому вирішив і відтоді варить чай і каву. В нього є ціла “система оповіщень”, щось як домофон, яким із ним можуть звязатися його постійні клієнти, і замовити собі в крамничку кілька чаїв чи кав.
Знайти цю чайну і просто і ні. Спочатку треба знайти ятку із спеціями, ось таку …
Насправді я жартую – бо в Стамбулі усі ятки із спеціями дуже подібні 🙂 але якщо зконтактуєтеся із Василісою і домовитеся про гастрономічну мандрівку, вона обов’язково вас повигулює.
А я наразі кажу “папа”, скоро підемо далі 🙂
