Terra Madre. “Нещоденник”, частина 1. Дорога

Я мала святе переконання – от поїду на Terra Madre, писатиму сюди щодня “враження і малюнки”.. навіть компутер зі всіма шнурками взяла. І шо ви думаєте? За ті всі дні я його навіть не відкривала. Тому щоденник буде не цілком щоденним, але написати маю, бо розпирає від емоцій, побаченого і почутого.

Як я вже розповідала раніше, це була (і ще триває) всесвітня виставка Terra Madre Salone del Gusto 2018, котра що два роки відбувається в Турині. Це найважливіша подія у світі руху SlowFood.

Цього року українська спільнота SlowFood “пожертвувала” стендом на виставці заради того, щоб мати змогу привезти в Турин якомога більше делегатів. І нас справді було багато!

Отже, 19 вересня вранці ми зібралися в “Борисполі”, щоб летіти в Мілан. Нас було, якщо не помиляюся, 17 осіб, тобто багато. І це ще не всі, бо перша частина української делегації була вже на той час в Турині, а ще кілька груп доїжджали хто автами, а хто літаком, але пізніше.

Як це водиться – “селфічки” перед відльотом, сонце сліпить в очі, але всі тішаться:

Далі якась передпольотна рутина на кшталт переважування валіз, перепаковування “ризикованих” баньочок (не в сенсі вмісту, а в сенсі об’єму), здавання того всього добра в багаж і всіляке таке. Ну і всьо, літак, рейс МАУ до Мілану-Мальпенсе, повсідалися кому де припало долею “чек-іну”. Мені пощастило, бо моє місце було в ряду над крилом, там де “аварійні виходи”, а це значить що місця для було ніг більше. Злетіли, вуха позакладало, все як має бути 🙂

І тут супрайз: виявляється нас годують! Чи то я з переляку забула про таку опцію, чи “не знала, не знала і забула”, але коли нам почали роздавати коробочки з їжою, то це був приємний, і головне доречний сюрприз. Бо я, як справжній “фудблогер”, напередодні забула собі зробити  канапки, і зі Львова і от до “неба над Європою” встигла зголодніти наніц.

Мені попався стейк з лосося, шпинат з вершками (чи то сиром?) і житня булочка. Моїй сусідці, Ірі Дем’янюк – щось зовсім інакше. Я не дуже зазирала їй в тарілку (ну бо я страшно вихована, ви ж в курсі 😉 ), але в неї було якесь мняско типу стейка, салатка, і навіть якийсь десерт.

Пахло так, що наш сусід по ряду, якийсь не надто привітний італієць, подивився на наші розкошування, і замовив собі якусь розчинну зупу і “джерки”. Але хто б то вівся на такий junk-food, якщо їдеш на захід, що пропагує нормальну людську їжу і вдумливе до неї ставлення. А наш обід, навпаки, був дуже “в тему”.

Але досить про їжу, летимо далі 🙂 Вірніше, поки їли – майже прилетіли. Аеропорт Мальпенсе видався не дуже великим, або, може, я не помітила його справжніх розмірів. Не дуже довга, але все ж черга до паспортного контролю. Я в таких випадках чомусь завжди згадую картинку: “Occupation?” – “No, no, just visiting!”. Штампик в пашпорті, і всьо, привіт, Італія!

Делегатів Terra Madre зустрічала цьоця з великою шильдою. А делегатів, між іншим, “до кольору, до вибору”, в прямому сенсі того слова. Здається, разом з нами в автобусі їхали конголезці (в кльовезних національних строях”, кілька осіб з Казахстану, і, власне, ми.

2 години в дорозі – і ми в Турині. Одна з локацій Terra Madre – стадіон, котрий будували до зимової Олімпіади 2006 року, величезна арена, яка називається Oval. Ну, в принципі, вона і справді овальна 🙂 а поруч – ще кілька локацій, всього 3 чи 4, де також були розкладені стенди учасників.

Делегатів, зазвичай, розселяли в родинах італійських волонтерів з Турину і околиць. Система працює дуже злагоджено – у кожного на бейджику адреса розквартирування, чіткі вказівки як дібратися “додому” і “з дому – назад в Oval”, а ще – “контрамарки” на громадський транспорт на всі дні імпрези.

Нам пощастило жити в домі чудесної Марії-Луїзи та її чоловіка, в самісінькому центрі Турина, 2 кроки від головної площі – Piazza Vittorio Veneto.

Будинок цей – окрема історія. На початку 1800-х, коли Наполеон ввійшов в Турин, цей будинок, та багато інших в центрі міста збудували як казарми для солдат, і це була 2-х поверхова будівля, з великими воротами, широким двором, де могли розміщуватися конюшні, та навіть збереженим до цього часу “фонтаном” для напування коней.

На бальконах будинку – химерні зелені “кабінки”, які, як нам розповіла Марі-Луїза, слугували за вуличні кльозети. Виходив такий офіцер наполеонівської армії з горщиком на балькон, ховався за зелені двері, і там той-вот. Елегантні часи, що не кажи.

Ну всьо, далі буде. Бо, як кажуть британські вчені (тм) – довгі тексти ніхто не читає.

А збоку на картинці – “Туринська торбинка”, яка розповідає про гастрономічні цікавинки міста. Про них буде окрема історія, з переписами, щоб не було нудно.