Саме слово “хумус” (що має купу різних варіантів написання) – арабською та на івриті означає “нут”. Це левантська перекуска, соус чи намазка, яку готують з, власне, нуту – турецького гороху, який часом називають також ґарбанзо.
Нут є однією з найстаріших культур, деякі джерела кажуть, що вони росли у садах Вавилону. Гарна казочка, звісно, бо фотографій нутових грядок з Вавилону я не бачила. Але як би там не було – нут старий як світ. Так само і з хумусом – його є в стількох різних варіаціях, і стільки народів претендують на його батьківщину, що “істина поза межами досяжного”.
Готується так: нут замочують на ніч в воді із додаванням соди. Вранці треба переполовати і у свіжій воді зварити. Претерти на пасту блендером або міксером. Змішати з тхіною (її можна купити в супермаркеті), заправити оливковою олією, цитриновим соком, кумином (підсмажити на сухій пательні і змолоти), часником та сіллю.
Готовий хумус перед поданням варто трошки приправити заатаром та полити оливковою олією. Дуже смакує до хумусу зеленина кінзи і тепла піта.
Подавати хумус можна холодним і теплим. Мій улюблений – з овочевими паличками (морква, огірок, перець, оливки) як його подають в львівському кафе Єрусалим. Також смакує з швидко обсмаженими печерицями, приправленими зірою, чи з гострими курячими сердечками. Сюди буде смакувати солена цитрина. Так подають в чернівецькій Ріті Стейнберг.
