Не думайте, що я лишу вас на базарі, яким би кольоровим, пахучим, місцями навіть задуже, він не був! Бо в нас попереду аж цілий день самої Terra Madre.
Отже, уявіть собі стадіон. Ні, краще два. І уявіть собі, що нутрощі цих стадіонів помережані лабіринтами яток та кишать людьми. Хтось розкладає свою експозицію; хтось ріже на “пекельній машинці” м’ясо; хтось бере участь у робочих зустрічах і майстерках; а хтось, як ми з Ірою, гонимо від павільйону і павільйону у відчайдушній спробі побачити все. Місія, практично, не можлива. Але ми робили все, що могли.
Ото кропала фотки і зрозуміла, що вони дуже такі собі. Але я маю що сказати у своє виправдання! Не може ж людина одночасно товктися в натовпі, їсти і при тому ще й нормально фотографувати! Тому є вже я є.
Якщо спробувати пояснити структуру всього цього дійства, то виглядає десь так: один велетенський “стадіон” – повністю італійський. Усі реґіони Італії мають тут свої павільйони, деякі з них – просто нескінченні.
Ось тут ломбардійські тараллі, від них “через дорогу” – умбрійська порчетта, а вже за рогом – та ж порчетта, тільки з Лаціо. Сальсіччо (ковбаски) на кожен смак, і естетичний і гастрономічний. Ковбаски в квітах і в паприці, в благородній цвілі, і гігантські мортадели.
Веселі сицілійські хлопці насмаровують мені на долоню добру ложку фісташкової пасти, і потім радісно регочуть, поки я її намагаюся її злизати, і при тому не нагодувати нею фотоапарат. Десь наливають лімончело, а десь – якусь дивну рибну рідину. В повітрі пахне так, що можна втратити глузд. Але ми тримаємося (принаймні робимо вигляд).
А ось Іра вже обіймається з “типово італійським” сироваром з … забула звідки.. але це не так важливо, бо з сироварами гріх не обійматися! А отже ми обіймалися з більшістю з них. При умові, звісно, що сири були варті Іриних обіймів 🙂
Ну все, італійський лабіринт позаду. Ми, напробувані сирів, конфітурів, олій і м’ясива, йдемо в “Овал”. Тут в певному сенсі важливіша частина виставки, ніж просто пожерти. Бо тут стенди з цілого світу і те, що в ідеології Slow Food називається “Ковчег смаку” (Arc of Taste).
В Ковчег номінують продукти, а також сорти рослин чи аборигенні породи тварин, котрі пов’язані з територією, історичною пам’яттю і самобутністю спільноти і є невід’ємною частиною місцевих традицій. “Завдяки” глобалізації продукти потрапили в Ковчег через те, що виробляються в обмежених кількостях, і тому знаходяться під загрозою зникнення.
Наші проходи по цій частині Terra Madre дуже часто супроводжувалися вигуками Don’t eat this! бо наші руки вже були звикли до того, що все треба тягнути до писка. Дуже смачні були дрібусінькі солені рибки звідкись з Африки. Але от личинок спробувати не дали 🙂
А знаєте, що мені найбільше смакувало? Ну, крім копченої бурати, несамовитого швейцарського Sbrinz, льодяного лемончело і ароматного ночіно …
Так от, справжня бомба – це голандські дикі мушлі. Великі як коні – ще трошка і ту устрицю треба би було кусати! Але, от ти її, таку свіжу і незайману, ледь скроплену цитринкою, всьорбуєш .. і це чистий кайф. А ще в них дуже гарна русалка на шильді 🙂
А ще, ми там бачили Джорожда Мартіна, який, замість того, щоб дописувати “Гру Престолів” косплеїв німецького фермера і продавав копчений часник. Часник такий нічо. Тільки заштиняв мені цілий рюкзак 🙂
