Повсякденна і святкова їжа і напої. Лідія Артюх.

Стаття з книжки “Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник”

Система харчування українців

Традиційними способами обробки продуктів для приготування їжі були переважно варіння і тушкування, меншою мірою — печіння та смаження, пряження. Заготівлю продуктів на запас (харчі) проводили теж засобами термічної обробки (сушіння), а також без термічної ферментації (соління, квашення) та в’ялення. Менш поширеним було вудження, характерне передусім для деяких західних районів.

Кліматичні умови сприяли різноманітності рослинних компонентів, що споживалися на Україні: досить велика кількість різних зернових — жито, пшениця, гречка, просо, ячмінь, кукурудза, овес; бобових — горох, квасоля, боби; овочевих — буряк, морква, пастернак, капуста, цибуля, часник, огірки, пізніше картопля тощо; а також фруктів, ягід, грибів. Досить розвинене вже до кінця XIX — початку XX ст. тваринництво сприяло збільшенню споживання м’ясопродуктів, здебільшого свинини, щоправда, у щоденному побуті переважно у вигляді сала і смальцю.

Українській системі харчування, як і системі харчування кожного етносу, притаманні своєрідні звичаї, пов’язані з приготуванням повсякденних і ритуальних страв, харчові заборони, обмеження та переваги, певні смакові стереотипи у меню повсякденних та обрядових трапез. Святкові страви (в тому числі недільні) готувалися за рецептами повсякденної кухні, але при цьому мали вищу калорійність завдяки м’ясним, рибним, жировим компонентам, різноманітним набілом із сметани, ряжанки тощо.

Традиційні страви

Хліб — найвиразніший, найпопулярніший, найбільш значущий атрибут слов’янського харчування. Хліб — усьому голова, Хліб та вода — козацька їда, Без хліба суха бесіда — таких прикладів української народної мудрості можна наводити безліч. X. споживали завжди багато, бо харчування в цілому було низьким за калорійністю. З X. їли й рідкі страви, й картоплю, й навіть кашу. З ним улітку їли на полуденок (підвечірок) свіжі огірки, фрукти, ягоди, баштанні. До найдавніших архаїчних видів X. можна віднести прісні коржі. Але улюбленим повсякденним, святковим та обрядовим X. на Україні був учинений, тобто виготовлений на розчині, заквасці. Як і в давнину, у XIX ст. розчину робили на хмелю, потім залишали шматок тіста від попередньої випічки. Виготовляли закваску, потім тісто, яке не раз перемішували. Пекли X. у добре розпаленій печі на поду (черені), підкладаючи під хлібини сушене капустяне листя, і робили це раз на тиждень, розраховуючи, щоб X. вистачило до нової випічки.

В Україні завжди віддавали перевагу житньому X. Слово жито ще за часів Київської Русі мало таке широке значення, що ним називали і хліб, і їжу взагалі. У неврожайні роки аж до середини XX ст. селянам доводилося пекти X. не лише з житньої, а з домішками ячмінної муки, висівок, картоплі, буряків, лободи, навіть жолудів. Пшеничний X. випікали на великі свята: Різдво, Паску, весілля.

За звичаєм випічкою X. для потреб сім’ї займалися жінки. І лише у пізньому середньовіччі, коли в містах почали з’являтися пекарські цехи, право виготовляти X. набули й чоловіки. Але деякі звичаєві привілеї та заборони продовжували існувати як у домашньому побуті, так і у цеховому спілкуванні: тіста не могли торкатися люди, що обмивали покійних, гицелі, колії. І навпаки — пекар чи кухарка, що виготовляли X., користувалися особливою повагою.

X. здавна є символом добробуту, гостинності, хлібосольства. Протягом віків у народі вироблялося ставлення до нього як до священного предмета. Крихти й уламки X. ніколи не викидали, а віддавали птиці чи худобі. За гріх вважалося недоїсти шматок X., а якщо такий шматок падав на землю, годилося підняти його, почистити від пилу, поцілувати й доїсти. У традиційному інтер’єрі селянської хати хліб-сіль, покриті рушником, були необхідним атрибутом. Запрошуючи до столу, господар казав: Просимо до нашого хліба-солі, а після застілля гості дякували за хліб-сіль. Розділити з кимось хліб-сіль — означало подружитися, побрататися. Зустрічати хлібом-сіллю дорогих гостей — цей звичай, що має глибоке коріння, дійшов до нашого часу.

X. — один із найважливіших атрибутів української обрядовості. При цьому його утилітарна функція відходить на другий план, а пріоритетною стає знакова, символічна. Так, усі різновиди весільного печива виражали ідею єдності родини, міцності шлюбу, продовження роду, благополуччя й злагоди в сім’ї. Чільне значення мав X. у родильній та поховальній обрядовості, без нього не обходилося жодне календарне чи трудове свято (див. розділ “Обрядова їжа”). Традиції, пов’язані з X., який уособлює повагу до праці й людини праці, кращі моральні засади взагалі, продовжують жити й сьогодні.

Балабушки (балабухи) — невеличкі булочки круглої форми з кислого тіста. Пекли їх у святкові дні чи в неділю найчастіше з пшеничного або гречано-пшеничного борошна. У деяких районах (Слобожанщині, півночі Полтавщини) Б. не пекли, а варили.

На печених Б. ворожили у новорічну ніч і на Андрія. Воду для тіста слід було принести від колодязя ротом. При цьому хлопці смішили дівчат, щоб ті випустили з рота або проковтнули воду. Нарешті, принісши воду, дівчата замішували нею тісто, випікали Б. та, поклавши декілька на низенькому ослоні, впускали голодного собаку. Чию Б. собака з’їдав першою, та з дівчат першою повинна була вийти заміж. Інший спосіб ворожіння полягав у тому, щоб з’їсти на ніч пересолену Б., тоді присниться суджений, який принесе дівчині напитися.
Аналогічні Б. були пампушки.

Бануш — страва типу мамалиги. Свіжозібрані вершки кип’ятили, солили, обварювали в них кукурудзяне борошно, знімали з вогню й ретельно розтирали, доки на поверхні не виступало масло. Виготовляли Б. переважно у гірських районах та передгір’ях Карпат головним чином на свята для гостей. Їли з бринзою, сиром.

Борщ — одна з найпопулярніших страв. На Україні існувало три різновиди Б. Перший, червоний, найулюбленіший, готували з капустою, буряком, морквою, петрушкою (пастернаком), пізніше — з картоплею. У святкові чи недільні дні Б. варили на м’ясній юшці (із свининою чи птицею), в будень — затовкували або засмажували салом із часником та цибулею. Для Б. звичайно заквашували червоний городній буряк і використовували як його, так і квас. Для смаку додавали сироватку чи маслянку (рідину, яка залишалася після виготовлення сиру й масла), а в особливо урочисті дні забілювали сметаною. Гостроти Б. додавав червоний стручковий перець, особливо поширений на Півдні України. Б. готували з квасолею (Середнє Подніпров’я, Полтавщина, Поділля), на Півдні додавали злегка підсмажене борошно, пшоняну або гречану кашу (затирали борщ), а на Полтавщині — галушки. На Поділлі для закваски Б. готували спеціальний квас із запарених житніх висівок — грис. На крайньому заході Б. варили дуже рідкий, лише з буряками, заправляючи засмажкою, а для кисло-солодкого смаку додавали сік свіжих вишень або яблук. У піст Б. варили без сала та м’яса, лише на олії, проте намагалися додати до овочевої юшки гриби, в’ялену, сушену або смажену рибу. Червоний Б. широко вживали не лише як повсякденну обідню страву, але й на Різдво, весілля, хрестини, поминки.
Другий різновид борщу — щавлевий, зелений, або весняний. Його варили з молодим щавлем, кропивою, лободою, листям городнього буряка, засмачуючи юшку круто звареним яйцем і сметаною (сироваткою, маслянкою). Так само як і червоний, щавлевий Б. у піст готували без сала і м’яса, на олії, з грибами та рибою.

Третій різновид борщу — так званий холодний (холодник) — готували виключно влітку. Молодий городній буряк варили, різали соломкою, заправляли квасом-сирівцем, сироваткою (маслянкою, сметаною), додавали зелень петрушки, кропу, цибулі, часнику, по можливості круто зварене яйце. Це був сирий Б., оскільки варили (та й то окремо) лише буряк. Їли охолодженим, нерідко з вареною картоплею замість хліба.

Спосіб приготування щавлевого і холодного Б. зберігся до наших днів майже без змін. Червоний же Б. отримав для за кваски порівняно нові продукти — свіжі помідори, томатний сік, соус або пасту. Ці додатки поступово витіснили буряковий квас. На Півдні почали додавати до Б. солодкий перець — ротунду.

Вареники
Вареники — одна з найпоширеніших страв з вареного тіста з начинкою. Остання могла бути пісною чи скоромною — залежно від християнського календаря. Як начинку використовували сир, смажену капусту, варену товчену картоплю, мак, калину, вишні та інші ягоди, яблука, варені й товчені сухофрукти (сушину), варену квасолю, горохове пюре, пшоняну чи гречану кашу й навіть борошно. Борошняна начинка була типовою для Полтавщини та Південної Чернігівщини. Для цього підсмажували сало, доки воно не перетворювалось на суху жовту шкварку, і у киплячий смалець, розмішуючи, додавали борошно. Засмажку охолоджували і начиняли нею В., які називалися В. з піском. Поширеною пісною начинкою була також урда (гурда — Поділля, вурда — Волинь). Тісто для В. робили з пшеничного, житнього, гречаного борошна або з борошняної суміші. Прісне тісто замішували на сироватці з яйцем, давали йому відстоятись і, розкачавши в руках качалку діаметром 2—3 см, різали її на дрібні шматки. Кожен шматок обвалювали в муці і розкачували варениці, які потім начиняли. Варили В. у крутому окропі, потім виймали лозяним ополоником, складали в макітру та заливали засмажкою з олії або сала з цибулею. До В. із сиром, фруктами чи ягодами додавали сметану або ряжанку. Запивали їх холодним свіжим або кислим молоком. У повсякденному меню українського селянина В. зустрічалися нечасто, вони були окрасою недільного й святкового столу. В. входили також до складу урочистих трапез (весілля, хрестини, поминки, гостини, храмові свята), їх варили на толоку й обжинки. В. були обов’язковою стравою, котру несли молодій дівчата-дружки на другий день весілля, а жінки — породіллі. При цьому примовляли: Щоб повна була завжди, як вареник. У цих випадках В. символізували продовження роду. В. з сиром, мащені сметаною, були неодмінною стравою на Масляну (Сиропуст) поряд із млинцями, оладками, налисниками.

В. й нині є однією з найулюбленіших і найпоширеніших страв.

Вергуни — просте печиво, нехитрі ласощі, які виготовляли із прісного тіста на яйці й сироватці або маслянці. Тісто для В. розкачували у тонкий корж, різали на прямокутники чи ромби, у яких робили внутрішній надріз. Потім вивертали усередину надрізу раз чи двічі і смажили у киплячій олії до золотавого кольору. Робили В. й іншої форми: тонкі пластівці з тіста змащували олією і згортали рулетом, а потім пекли у негарячій печі, однак перевагу віддавали В., виготовленим у перший спосіб.

В. готували дівчата на вечорниці, хазяйки для колядників і щедрувальників, баби-повитухи для онуків. Робили їх і у свята, які припадали на піст.

Галушки — типова для української кухні страва. Прісне тісто, замішане на воді чи сироватці з яйцем, розкачували качалкою, щоб товщина коржа була 1-1,5 см. Різали тісто смугами шириною 2-3 см, потім відщипували від кожної невеликі шматочки і кидали в підсолений окріп (кипляче молоко, м’ясну або овочеву юшку). Це були щипані, або рвані Г. Коли ж від тіста шматочки не відривали, а відрізали ножем, виходили різані Г. Тісто для Г. найчастіше готували з пшеничного або пшенично-гречаного борошна. Варені на воді Г. зціджували й заправляли засмажкою з цибулею на олії чи салі. Варені на молоці або у юшці Г. їли разом з рідиною. Г. з гречаного борошна дещо відрізнялися за способом виготовлення. Гречану муку розколочували водою з яйцем до густини сметани, потім, змочивши у воді ложку, брали тісто й обережно опускали в окріп. Коли тісто спливало, Г. виймали лозяним друшляком.

Г. готували майже щодня, здебільшого на вечерю. Ця страва була легкою у виконанні та надзвичайно поживною. Широко популярні й сьогодні, Г. поряд із борщем є певною мірою символом української національної кухні.

Гарбузова каша.
Гарбузи вирощували у кожному без винятку селянському господарстві. Печений або варений гарбуз споживали майже цілорічне — завдяки можливості тривалого зберігання. Г. к. готували у такий спосіб: очищений від насіння та шкірки гарбуз різали на невеликі шматки, заливали коров’ячим, а в піст маковим чи конопляним молоком і варили до готовності. Приварене пшоно з’єднували з вареним гарбузом в однаковому співвідношенні, розмішували й запікали. Готували Г. к. і запечену з яйцями — запіканку, бабку.

Запечена Г. к. була атрибутом недільного меню, а звичайну готували на повсякдень. У наші дні Г. к. роблять також із рисом або манною крупою.

Голубці.
Пшоно (на правобережній частині Півдня України, Південному Поділлі, у Карпатах — кукурудзяні крупи, на Полтавщині — гречку) злегка приварювали, змішували з підсмаженою цибулею, свинячими шкварками, а у свято — з сирим м’ясним фаршем, додавали спецій та начиняли цією сумішшю запарені свіжі або квашені капустяні листки. Навесні капусту заміняли молодим листям червоного буряка, а на південному заході — молодим листям винограду Потім Г. злегка підсмажували, складали у горщик, заливали — у піст водою навпіл із квасом, у м’ясоїд юшкою на кістках чи м’ясі, додавали сметани і ставили у добре витоплену піч. Г. вважалися готовими, коли капуста ставала м’якою. На Лівобережжі та Півдні Г. робили великі, на цілий капустяний лист, а у Подністров’ї та Карпатах листя ділили на декілька часток (господиня, яка робила великі голубці, вважалася там ледачою). Полтавські куховарки віддавали перевагу великим Г. за те, що вони соковитіші. Г. готували на повсякдень, але у більшості районів Правобережжя, крім Полісся, вони входили й до складу святкового меню. З 20—30-х років нашого століття Г. почали начиняти рисово-м’ясною сумішшю, а тушкувати, додаючи замість квасу томатний сік, соус чи пасту.

Горохляники (горохв’яники, хоми, горохові млинці) — досить поширена страва. Горох розварювали, розтирали кописткою, доки не утворювалася однорідна пюреподібна маса, злегка охолоджували і додавали 2-3 ложки пшеничного або житнього борошна. Смажили на добре розігрітій сковороді — у піст на олії, у м’ясоїд на смальці. Їли зі шкварками, товченим часником, олією, сметаною. З 50-х років Г. почали виходити з ужитку.

Гречаники — гречані млинці або перепічки. Тісто для гречаних млинців готували з хлібною закваскою чи дріжджами, додаючи не менше чверті житньої або пшеничної муки, яйце і сироватку (молоко, воду). Тісто розмішували як для оладок, давали йому добре зійти, а потім смажили великі — на всю сковороду — Г. Їли зі шкварками, молоком, кисляком, сметаною.

Г.-перепічки робили з крутішого вчиненого тіста, випікаючи їх на сковороді. Вони слугували замінниками хліба, якщо його не вистачало до нової випічки. З такого самого тіста у керамічних кухликах пекли й гречані стовбуни, які також заміняли хліб.
Де-не-де на Полтавщині Г. називали вареники із гречаного борошна. У сучасній кухні Г. зустрічаються рідко.
Деруни (драники, драчаники, терчаники) користувалися великою популярністю у народній кухні, особливо у північних районах України. Сиру картоплю терли на тертушці, зливали зайву рідину, додавали ложку-дві білого борошна чи картопляного крохмалю, яйце, терту сиру цибулину, ретельно розмішували і смажили оладки на олії чи смальці. У Д. іноді клали начинку — у м’ясоїд сир із сирим яйцем або січене м’ясо (варене, а то й сире), у піст — підсмажені на олії з цибулею гриби або просто смажену цибулю.

Віддавали перевагу Д. із сметаною або ряжанкою. Іноді додавали білий сметанний соус із підсмаженою цибулею та грибами, заправлений підсмаженим борошном. Нерідко готові Д. (переважно без начинки) складали у макітру чи горщик, іали-вали сметаною і ставили у гарячу піч.

Споживали цю смачну й корисну страву на сніданок або вечерю, найчастіше — у неділю. Д. і нині є улюбленою повсякденною стравою.

Драглі (дріглі, холодець, холодне, гишки, студенець) — одна з найпопулярніших м’ясних страв. Свинячі (телячі, яловичі) ноги (гомілку) варили, поки м’ясо не відставало від кісток. Під кінець варіння в юшку додавали коріння петрушки, пастернаку, моркву, а також цибулю, перець, сіль. Відокремивши м’ясо від кісток і розклавши його по мисках, заливали юшкою, заправляли тертим часником і ставили у холодне місце. За декілька годин Д. застигали у желеподібну масу. До них обов’язково готували гострий соус (хрін). Коріння багаторічного хріну очищали, терли на дрібній тертушці, додавали тертий свіжий буряк і оцет або тертий квашений буряк і буряковий квас, цукор і сіль. Хрін повинен був вражати своєю гостротою.

Д. готували звичайно лише тоді, коли забивали худобу: на Різдво, Великдень, на весілля, хрестини, похорон. Ця страва входила до складу обов’язкових в урочистій народній трапезі.

Душенина.
М’ясо (найчастіше свинину) різали на середньої величини шматки, обвалювали в борошні, складали у горщик, заливали окропом, нерідко сироваткою або сметаною, іноді до юшки додавали сирівець, клали сиру цибулю, моркву, спеції, сіль і тушкували до готовності. Їли з вареною картоплею, кашею, щедро поливаючи підливою. Іноді Д. готували разом із картоплею.

Д. була досить поширена, здебільшого у святковій трапезі. Без неї (або без печені) не обходилося і не обходиться досьогодні жодне весілля, хрестини, інші свята.
Затірка — одна з найдавніших страв, поширених серед слов’янських народів. Круте підсолене пшеничне на яйцях тісто розтирали з мукою у дерев’яних ночовках дерев’яною ложкою, кописткою або рукою доти, доки не утворювалися кульки розміром з горошину чи квасолину. Їх варили в окропі або молоці, іноді у м’ясній юшці. З. вважалася готовою, коли тісто спливало. Страва мала борошнисту консистенцію. Споживали її з олією, маслом, смальцем, із засмажкою та й без додатків. З. (як і подібні за простотою виготовлення та високою калорійністю галушки) готували на Україні майже щодня. У наші дні цю страву готують вже не так часто і переважно лише на території Полтавщини та Середнього Подніпров’я.

Зрази — один із різновидів картопляників чи оладків. Найпопулярнішими були картопляні З. Січену телятину або дрібно різану свинячу підчеревину замішували з підсмаженою цибулею, сіллю та спеціями, потім додавали добре розтерту варену картоплю, яйце, вимішували до утворення однорідної маси, виробляли невеличкі котлетки і смажили їх на олії чи смальці. М’ясо чи сало не були обов’язковим інгредієнтом З. — до картоплі додавали січені смажені гриби, просто смажену цибулю або січену смажену рибу (див. Січеники).

Картопляні З. (як і картопляники) готували переважно на Поліссі (правобережна частина). У Східній Галичині, на Поділлі, Київщині З. робили з борошном, кашами. Подавали до них сметану чи сметанний соус, ряжанку, молоко.
З. з м’ясом готували лише у святкові дні; з грибами, рибою, цибулею — у будні, частіше на вечерю. У наші дні З. лишаються популярною стравою.

Зубці готували з пророщеного (окільцьованого) ячменю, який висушували, підсмажували й варили, як кашу. З. (як і путря, кваша, тобто страви з використанням солоду) мали солодкуватий смак і вважалися ласощами. Наприкінці XIX ст. вийшли з ужитку.

Капусняк (капуста засипана, капуста з пшоном) — друга за значенням після борщу рідка овочева страва. Квашену капусту дрібно сікли, заливали окропом і варили з картоплею, морквою та пшоном. У готовий К. клали засмажену на салі цибулю і ще раз проварювали. Особливо цінувався К., зварений на м’ясній юшці з жирної свинини — грудини, поребрини. Його варили частіше у період зимових (різдвяних) М’ясниць. К., як і борщ, заправляли перцем. Навесні та влітку, коли запаси квашеної капусти вичерпувалися, К. варили із свіжої капусти, додаючи для смаку сирівець. У піст цю страву робили пісною, на олії. У першій половині XX ст., коли почали культивувати помідори, на заправку К. почали використовувати томатний сік, морс.

Капуста: 1. Див. Капусняк; 2. Тушкована К. — одна з найпоширеніших овочевих страв. Квашену К. віджимали, дрібно сікли, заливали окропом і тушкували з перцем, сіллю, цибулею та олією доти, доки вся рідина не випаровувалася, а К. не починала підсмажуватися. Така страва була або самостійною, або правила за начинку до вареників чи пирогів. Нерідко змішували й тушкували свіжу й квашену К., а влітку свіжу К. тушкували з кислими додатками: сирівцем, буряковим квасом або сироваткою з молока. На М’ясниці або на свята в К. додавали підсмажене м’ясо (свинину), сало, смажені домашні ковбаси і тушкували все разом. На Поділлі, Східній Галичині й Волині К. тушкували так, щоб залишалася юшка. Така страва подекуди називалася бігос (бігус).

Картопляники готувалися на основі вареної м’ятої картоплі (м’ячки, миялки), яка й сама була окремою стравою. Якщо ж до неї додавали ложку-другу білого борошна, сире яйце, виробляли котлетки та, викачавши у борошні, смажили на олії чи смальці, — це вже виходили К. Бувало, що їх начиняли м’ясом, шкварками, грибами — тоді вони уподібнювались до зразів.

К. їли з молоком, кисляком, ряжанкою, сметаною, смаженим салом, а то й без додатків. Найбільш поширеними вони були (і зараз є) на північних територіях України, але і в інших районах вони користуються великою популярністю.

Каша — одна з найдавніших і найпоширеніших слов’янських страв. На Україні К. виготовляли з пшона, гречки, ячменю, пшениці, вівса, кукурудзи, пізніше рису. Товчені зерна відокремлювали від луски, одержуючи чисту крупу за допомогою шеретування у круподерках або товчення у ступах. При цьому крупа могла лишатися цілою або перетворювалася на дрібну січку. Крупи готували до варіння по-різному: ячмінь, пшоно, кукурудзу, пшеницю мили, гречку і овес підсмажували до золотавого кольору. За консистенцією К. були круті й рідкі. Для крутих К. крупів і води брали приблизно у такій пропорції: гречки — 1:2; пшона — 1:2,5; пшениці — 1:3 тощо. Перед тим, як саджати у піч, К. солили. Старовинний спосіб приготування смачної розсипчастої гречаної К. передписував смажити крупи у невеликій кількості смальцю, а опісля варити, як звичайно. К. пріла у печі досить довго. Це була повсякденна обідня страва, друга після борщу. Готували К. й на сніданок, і на вечерю. Круту К. засмачували смальцем, олією, маслом, молоком, запивали кисляком. Пшоняну або кукурудзяну К., запечену з молоком, цукром та яйцями, готували на родинні урочистості.

Рідку К. (розмазню) варили для дітей, хворих або у ті весняні дні, коли кінчалися запаси продуктів. Для підвищення калорійності її готували на молоці, сироватці, маслянці. З цих же крупів готували й зовсім рідкі страви — круп’яні юшки.
К. з гречки й пшона були поширені на всій території України, кукурудзяна — на південному заході та в Карпатах, вівсяна — у деяких районах Полісся й Західного Прикарпаття, ячна — також на всій території, але більшою мірою на Лівобережжі. Пшенична К. була менш популярною, оскільки пшеницю майже повністю переробляли на борошно. З початку XX ст. у селянському побуті з’явилася рисова крупа, але значного поширення вона набула лише у повоєнні роки. Найулюбленішою на всій Україні була все ж гречана К.: Гречана каша — то матір наша, а хлібець житній — то батько рідний.

Кваша — страва, схожа на кисіль за технологією виготовлення, але відмінна за складом продуктів. Її готували з двох частин житньої та однієї частини гречаної муки, а також невеликої кількості муки з житнього солоду. Борошно змішували, запарювали окропом, розводили до густини рідкого тіста і ставили на ніч у тепле місце для скисання. Таке кисло-солодке молоде тісто вранці варили у горщику, уважно стежачи, щоб К. “не втекла”, і вживали на сніданок чи вечерю або як третю (солодку) обідню страву. Влітку К. заправляли садовими ягодами, взимку — свіжою калиною, сушеними, вареними й товченими грушами. На Правобережжі існував інший спосіб виготовлення К. Брали три горщики з окропом і в кожен всипали, поступово вимішуючи, щоб не було грудок, кукурудзяну, житню та ячну солодову муку. Потім всі три тіста змішували разом, уквашували у теплі й варили.
К. вважалася ласощами, її дуже любили, вихваляючи: Така кваша, якби й наша; Як кваша ся вдасть, дівка ся віддасть і т. ін. Нинішня народна кухня, на жаль, втратила цю самобутню страву.

Кисіль — одна з найдавніших слов’янських страв. Вівсяні зерна підсмажували, мололи, відсіювали, дрібну муку запарювали окропом, охолоджували до теплого стану, додавали шматок хліба і залишали на ніч заквашуватися у теплому місці. Саме від того, що тісто повинно було добре вкиснути перед варінням, ця страва й дістала свою назву. Подекуди на Україні за вівсяним К. закріпилася інша назва — жур.

Свіжозварений К. заправляли конопляною або маковою олією, маковим або конопляним молоком. Для виготовлення цього “пісного” молока зерна маку чи конопель розтирали у макітрі до однорідної маси, яку розводили теплою водою, добре розмішували, відстоювали, переціджували. Ця рідина мала сивий колір, а на смак нагадувала молоко, розведене водою. Їли К. також і з хріном, цибулею, злегка підсоливши. Якщо ж хотіли зробити кисло-солодкий К., до нього додавали ягоди з медом або варену й товчену сушину, розливали у миски й охолоджували. Почату миску годилося з’їсти за один раз, бо інакше К. підходив водою й ставав несмачним, звідки й приказка: Сьома вода на киселі. К. вважався смачним, якщо він був густий.
На початку XX ст. К. готували вже з інших видів борошна, зокрема з картопляного крохмалю. Спосіб його виготовлення виключав ферментацію, а кислота здобувалася за допомогою варених ягід чи фруктів. Свіжі чи сушені ягоди, фрукти варили до готовності, картопляне борошно розводили у невеликій кількості холодної води й уливали у киплячий узвар. Коли рідина загусала — К. був готовий. Цей спосіб дійшов до наших днів.

На більшості території України К. входив і донині входить до меню урочистих трапез. Крім того, він подається, як правило, останнім і слугує своєрідним етикетним знаком закінчення застілля, за що його у народі й прозвали вишибалою, виганяйлом, розгоном. К. не вважався дуже шанованою стравою, що виявлялося й у прислів’ях: Пішов за сім верст киселю їсти; Пішла по селу добувати киселю тощо.

Кльоцки (клюски) — страва, що готувалася аналогічно галушкам, але з доповнювачами. Прісне (як на вареники чи галушки) тісто замішували з м’ятою вареною картоплею, свіжим кисломолочним сиром, виробляли кульки й варили їх в окропі, поки ті не спливали. На Поліссі готували різновид К. — коми з гречаного, пшеничного борошна, м’ятої картоплі й тертого маку.

Їли К. гарячими зі сметаною, засмажкою з цибулі, шкварками, олією, вершковим маслом. Їх і тепер охоче готують переважно у західних областях України.
Книші — житній, рідше пшеничний хліб з борошна тонкого помелу. З готового розчинного тіста зліплювали кругленьку паляничку і, вмочивши в олію ложку, надрізали нею по краю хлібини. Одержані “пелюстки” (п’ять чи сім) витягували, загинали до середини хлібини й притискали ложкою. Іноді замість ложки брали маленьку чарочку, вмочували її вінця в олію й відтискали п’ять-сім печаток, щоб олія затрималася у борозенках. Під “пелюстками” К. зрідка начиняли смаженою на олії цибулею. У м’ясоїд свіжі К. їли із смаженим салом.

Готували цю страву переважно на свята, які випадали у піст (Святий вечір, Благовіщення), на поминки, проводи. К. обдаровували колядників, з ними відвідували родичів і кумів на різдвяні свята, їх носили діти своїм бабам-повитухам. Нині К. готують зрідка, переважно на Поліссі.

Ковбаса — харчі, які виготовлялися переважно на запас. Після забою кабана тонкі кишки ретельно промивали, вимочували, очищали й начиняли сирим м’ясом, підчеревиною, перетертими з сіллю, часником, перцем. Склавши К. кільцями, її засмажували на сковороді у гарячій печі з обох боків. Для тривалого зберігання К. складали у горщики, заливали смальцем і ставили у прохолодне місце. На заході України К. не лише смажили, а й вудили у спеціальних коптильнях або просто у комині.

К. робили, як правило, перед Різдвом, Великоднем, і вони були обов’язковою й почесною стравою на святковому столі.

Ковбик (кендюх, сальтисон).
Добре вимочений і вичищений свинячий шлунок начиняли злегка привареним і посіченим свинячим м’ясом, щоковиною, салом, вухами, підчеревиною, змішаними з часником, перцем і сіллю. Потім обварювали й тушкували у печі, перегортаючи з боку на бік, поки не підсмажувалася шкуринка. Після цього К. тримали під гнітом, щоб позбавити зайвої вологи. Їли його з хріном.

Ця страва не була такою “престижною”, як ковбаси, і споживали її протягом усіх м’ясниць на повсякдень. К. і досі готують, коли забивають свиней.
Коржі — найдавніший вид хліба, що виготовлявся з прісного тіста. Як правило, К. робили тоді, коли до наступної випічки не вистачало хліба. Прісне пшеничне або житнє тісто замішували на сироватці, маслянці, молоці з яйцем, а у піст — на воді, тонко розкачували качалкою на стільниці, робили насічку ножем і смажили на сковороді на олії. К. їли замість хліба, готували їх і як окрему страву до молока, ряжанки, сметани тощо. Особливого значення К. набували у перший день посту — жиляний понеділок. Тоді їх пекли просто на черені без олії, і називалися жиляники, жилавики, дужики. Їли їх з редькою й хріном, примовляючи: Щоб жилавим бути! Готували К. й на Спасівку: розтирали у макітрі мак до утворення молока, додавали трохи води та меду і кришили туди К., які називали тоді шулики (шуляки). Пекли К. і з додатком вареного горохового пюре (матротеники, горохляники, хоми). Це була суто повсякденна страва, їли їх гарячими, вмочуючи в олію чи смалець або запиваючи молоком чи кисляком. Пшеничні К. ще й сьогодні не вийшли з ужитку, житні ж і горохові майже не зустрічаються.

Кров’янка. Товсті кишки забитих свиней вимивали, вимочували, очищали й начиняли сирою кров’ю, змішаною з недовареною гречаною крупою, сирою дрібно січеною підчеревиною, сіллю і спеціями. Як і ковбасу, К. смажили у печі з обох боків. Якщо не вистачало крові, кишки начиняли сирою тертою картоплею із сіллю і шкварками (Полісся), пшоняною або кукурудзяною кашею зі шкварками з підчеревини (Полтавщина, Чернігівщина, Поділля). У цьому вигляді страву називали просто кишками.

К. — одна з небагатьох страв, яка витримала тиск релігійної заборони вживати в їжу кров забитих тварин. Дохристиянські народні смаки перемогли, і донині ми споживаємо цю самобутню страву.

Крупник — юшка з крупами. Готували К. на м’ясній юшці або на воді — залежно від сезону й достатку господаря. Засипали гречаною, ячною (перловою), пшеничною, кукурудзяною крупами так, щоб готова страва мала консистенцію дуже рідкої розмазні. Іноді для калорійності додавали одну-дві картоплини. Заправляли смаженою на олії чи салі цибулею, для смаку клали коріння моркви, петрушки, пастернаку, зелень кропу й петрушки, по можливості додавали перець. Аналогічно готували куліш. Крупник — кулішеві брат, — говорили у народі.

Крученики (завиваники) — одна з небагатьох м’ясних народних страв. Шматок свинини або телятини відбивали, солили, перчили й потім накладали на нього зверху начинку зі смаженої цибулі, смажених із цибулею грибів або смаженої квашеної капусти. М’ясо завивали рулетом, зав’язували ниткою, злегка підсмажували на смальці та вкладали у горщик. Тушкували у м’ясній юшці, сметані чи просто воді зі спеціями. Коли К. були готові, нитки знімали й подавали на стіл до каші чи картоплі.
К. були суто святковою стравою, їх робили лише на урочисті гостини, храмові свята тощо. Готують їх і сьогодні.

Куліш — страва, схожа за способом приготування на крупник, але роблена з пшоняних крупів. К. було легко готувати не тільки в домашніх умовах, тому він мав ще одну назву — польова каша. Промите пшоно засипали у казан з киплячою водою, для смаку додавали одну-дві картоплини, сіль, коріння, по можливості зелень. Готовий К. затирали салом із цибулею й часником. Особливо смачним був К. із салом, шматком м’яса (навіть солонини) або рибиною. Готовим К. вважався тоді, коли пшоно повністю розварювалося і утворювалася кашоподібна маса. Переважно К. готували з пшоном, але подекуди варили й гречаний (деякі райони Чернігівщини, Полтавщини), кукурудзяний (Південне Поділля). Іноді на Правобережному Поліссі пшоняний К. варили на молоці (молочний К.), сироватці (сироватчаний), маслянці (сколотчиний). Смачним вважався густий К., а не такий, у якому крупина за крупиною ганяється з дубиною.

К. готували на обід у польових умовах, а вдома звичайно на вечерю. Він і зараз є однією з улюблених народних страв.

Лемішка — кашоподібна мучна страва. У горщик з підсоленим окропом всипали підсушене гречане борошно, постійно перемішуючи й розтираючи його кописткою, щоб не утворювалися грудки. Води й борошна брали приблизно у пропорції 2,5-3:1. Потім цю загуслу масу ставили у піч упрівати. Вживали Л. переважно у піст з олією чи “пісним” молоком з конопляного або макового сім’я. Часом до Л. варили урду. У м’ясоїд їли з молоком, кисляком. Готували Л. на сніданок чи вечерю. З холодної Л. виробляли плескаті коржі, підсмажували їх на олії або запікали у горщику в печі. Називали їх плескана. Л. нині майже повністю вийшла з ужитку.

Локшина (лапша, тісто).
Тісто для Л. готували так само, як і для галушок, прагнучи, однак, покласти більше яєць і крутіше замісивши. Постійно підсипаючи борошно, розкачували на стільниці якомога тонші коржі, які, злегка підсушивши, загортали трубкою і різали на тоненькі смужечки. Підсушена Л. зберігалася досить тривалий час. Потім її варили у юшці, молоці, окропі, як і галушки чи затірку.

Л. готували і на щодень, і на різні урочистості — з молоком або куркою. З неї робили також бабку-запіканку: зварену Л. заливали розколоченими з молоком яйцями, іноді сиром, цукром і запікали в печі. Цю страву готували як ласощі, і вона, як і кисіль, символізувала закінчення обіду.

Мамалига — страва з вареного борошна, аналогічна лемішці, але з кукурудзяного борошна, взятого у тих же пропорціях до води. Якщо М. робили з дрібних крупів, то їх насипали на воду купкою, розділяли на чотири рівних частини і залишали на деякий час пропарюватися на малому вогні. Потім борошно чи крупи розтирали кописткою-мамалижницею доти, доки не залишалося жодної грудки. Їли М., як і лемішку, з олією, шкварками, “пісним” молоком, розтертим часником. На кордоні з Молдавією М. була замінником хліба до рідких гарячих страв. На Півдні України М. часто називали лемішкою, а в Карпатах — кулешею. Оскільки кукурудза набула поширення на Україні в основному в XIX ст., то М. можна вважати відносно пізнім явищем. Однак схожу за смаком і способом приготування страву — малай — готували ще запорожці з пшоняного борошна.

Сьогодні кукурудзяну М. охоче готують у традиційних районах її поширення: Середнє й Нижнє Подністров’я, Карпати.

Медівник (медовий пряник, пряник, праник) — солодке печиво. Мед доводили до кипіння, гасили в ньому невелику кількість соди, додавали борошно (на одну частину меду приблизно дві частини білої муки) й місили у руках доти, доки тісто не білішало й не ставало м’яким. Потім клали на стіл, розкачували качалкою до товщини в палець і витискували спеціальними формами фігурки людей чи тварин або різали на ромби ножем. Випікали на підсипаних крохмалем сухих листах у гарячій печі.

М. роздавали дітям — посівальникам і щедрувальникам на Новий рік, колядникам на Різдво, ними повитуха пригощала своїх “онуків”, ними ж обдаровували на свята своїх хрещеників хрещені батьки; їх брали з собою як гостинці до породіллі на одвідки. Зараз у домашньому господарстві М. майже не печуть. Натомість громадське харчування освоїло їх виготовлення досить активно.

Млинці (блинці, налисники) — популярна страва з тіста. Пшеничне, пшенично-гречане, на Подністров’ї — кукурудзяне, рідко житнє борошно розводили сироваткою, маслянкою, молоком або водою, вбивали яйця й заколочували рідке тісто. На розігріту сковороду, змащену салом чи олією, розливали тісто тонким шаром і підсмажували М. з обох боків. Особливо добрими були вони зі сметаною чи ряжанкою. Готували до М. і сметанний соус з грибами, засмажку з цибулі. У святкові дні М. начиняли сиром, складали у макітру, заливали сметаною й запікали. Такі М. найчастіше називалися налисниками. На Лівобережному Поліссі у середині нашого століття почали робити М. з крохмалю на яйцях і молоці. Потім, тонко порізавши їх на локшину, робили з неї бабку на яйцях.

Цією стравою нерідко закінчувалася гостина. М. були однією з найпопулярніших страв на Масляну.

Молочні страви на Україні споживалися щодня, за винятком постів. Найпоширенішою стравою було свіже коров’яче молоко, кип’ячене або парене у печі. На свіжому молоці варили каші, локшину, ним заправляли картоплю, полуднували. З пареного молока робили ряжанку. Так само часто споживали кисляк. З нього відтоплювали сир, який споживали як окрему страву і використовували як начинку для вареників, пирогів, налисників. Сироваткою з сиру заправляли борщі, з нею варили каші, нею вчиняли хліб, пироги, млинці, оладки тощо. З вершків, зібраних з молока чи кисляку, збивали масло у спеціальних маслобійках або у високих макітрах. Маслянку (околотину) вживали так само, які сироватку. Сметану й масло використовували як забіл до борщу, каш, юшки, вареників, галушок. Менше вживали козяче молоко, яке майже повністю йшло у їжу без переробки. У районах розвинутого вівчарства (Карпати, Буковина, Середнє і Південне Подністров’я) виготовляли бринзу (бриндзю). Овече молоко зсідали за допомогою глягу (глєгу) зі шлунку молодого ягняти, потім сир збирали, відціджували, солили. Бринза була незамінним харчовим запасом у дорозі, з нею споживали мамалигу тощо. Нині бринзу виготовляють головним чином у гірських районах Карпат.

Овочеві салати обмежувалися такими, для яких існували складники, наявні у власному господарстві. Український селянин віддавав перевагу свіжим або солоним огіркам і квашеній капусті з цибулею та олією. Влітку кришені свіжі огірки з цибулею, вареним яйцем і сметаною подавали до вареної картоплі. Популярним салатом із більшої кількості складників був буряковий, який нагадував відомий нині вінегрет. Квашені або свіжі городні червоні буряки відварювали або пекли, відварювали картоплю, дрібно сікли, додавали солоні огірки, січену квашену капусту (необов’язково), цибулю, олію. Такий салат часто споживали восени та взимку і в піст, і у м’ясниці. У піст складники салату могли обмежуватися буряками, огірками, хріном та олією. Чим гостріший був хрін, тим вище цінувалася якість страви. Багато споживали тертої редьки з олією. У лісостеповій зоні до О. с. часом додавали свіжі, смажені або солоні гриби.

Оладки — млинці зі вчиненого тіста. Для їх смаження жирів потребувалося більше, ніж для млинців, тому цю страву з економії готували рідше.
О., млинці й вареники з сиром панували у сиропусний тиждень — на Масляну.

Пампушки (пампухи) — невеличкі круглі й пишні булочки, виготовлені з кислого тіста з житньої, пшеничної, гречаної чи пшенично-гречаної муки. П. готували до свята, у неділю, на поминальний обід (Полісся, Північне Поділля) до борщу чи юшки, затовкуючи їх часником, а житні П. й на щодень.

Як і балабушки, П. використовують у дівочо-парубочих ворожіннях. Однак порівняно з балабушками П. мали значно більше територіальне поширення і нерідко були присутні на буденному столі. Сьогодні П. з часником до борщу широко включаються у меню традиційної української кухні.

Перепічки — замінники хліба. Робили їх з розчинного тіста тоді, коли не вистачало хліба до нової випічки. Закваску не витримували декілька годин, як годилося при виготовленні хліба, а робили значно швидше. Іноді, вчинивши хліб, відбирали частину хлібної розчини, замішували тісто, ліпили невеличкі булочки й випікали, не чекаючи, поки тісто підійде декілька разів.
Пекли П. переважно у суботу на сніданок. Сьогодні, незважаючи на те, іцо хліб домашньої випічки майже вийшов з ужитку, П. все ще наявні в селянському харчуванні.

Печеня (печінка) — поряд із душениною популярна м’ясна страва. М’ясо (переважно свинину) підсмажували з цибулею на сковороді, потім тушкували у горщику з корінням і спеціями, іноді додаючи для смаку сметану, квас-сирівець або сироватку. Соус із П. дуже цінувався. Іноді П. тушкували разом із картоплею, але частіше нею поливали варену картоплю, каші.

П. входила до складу майже всіх урочистих гостин, які відбувалися не у піст. З другої третини нашого століття П. стали вдосконалювати додаванням помідорів чи томатного соусу.

Пироги відігравали велику роль у традиційному народному харчуванні. Виготовляли П. двох видів: печені (з кислого тіста) й смажені (з прісного). Печені П. нерідко робили з того ж тіста, що й хліб (тобто переважно житнього), але обов’язково з начинкою. Пшеничні П. пекли лише на свята. За начинку правили сир, розтертий з сирими яйцями, смажена квашена або свіжа капуста, варені квасоля, горох, картопля, гречана каша зі шкварками, печений гарбуз із калиною чи без неї, товчений мак, мак із калиною, калина (а влітку і восени й інші свіжі ягоди та фрукти), варені й розтерті сушені груші й сливи, варене, січене й підсмажене з цибулею м’ясо, зелена цибуля з вареними яйцями, смажені з цибулею свіжі гриби, урда. Готували й смажені П. з прісного незаквашеного тіста. Смажили їх на сковороді на олії, перегортаючи. У піст начинкою були гриби, картопля, капуста, урда, мак, ягоди і фрукти, каша з олією, у скоромні дні — здебільшого сир.

П. й досі є однією з найулюбленіших страв. Готують вчинені П. тепер на дріжджах, а не на хлібній розчині, і з пшеничного тіста. У деяких західних районах так називають вареники.

Пундики — борошняна страва, що вважалася ласощами. Готувалася вона ду же просто. Робили прісне на яйцях і кисляку або сироватці тісто, як на коржі. Коли тісто відстоювалось, його ще раз добре вимішували, різали на шматки і розкачували качалкою на дуже тоненькі коржі діаметром 20-25 см. їх підсмажували з обох боків на сковороді у великій кількості жиру (олії, смальцю чи вершкового масла) і складали у полумисок стовпчиком один на один, перекладаючи підсоленою засмажкою з цибулі. Їли П. гарячими.

Путря — страва з неподрібненої ячмінної крупи. Її варили, висипали у дерев’яні ночви, обсипали житньою солодовою мукою, перемішували, укладали у дерев’яну діжку, заливали водою навпіл із сирівцем і ставили у тепле місце. Після вкисання переставляли на холод.

Споживали П. в основному у Великий піст. Нині ця страва вийшла з ужитку.
Рибні страви. У народному харчуванні спеціальних Р. с. було мало. Свіжу рибу смажили, їли гарячою й холодною, додавали до пісного борщу. З сирої риби варили юшку й холодець. В’юнів і карасів тушкували у сметані. У піст (особливо зимовий) споживали просол — солону рибу власного приготування або куповану. В’ялену на повітрі або сушену в печі рибу додавали до пісних юшок, крупників, куліша, борщу; парену — до вареної картоплі. У піст, у неділю й свята готували рибні січеники (товченики).

Сало — найпопулярніші м’ясні харчі й страва, найцінніший у традиційному харчуванні продукт. Після забою свині С. знімали разом зі шкурою цілим шматком зі спини і окремо — підчеревину. Потім різали на квадрати (25-40 см) з надрізами зверху, щедро солили і складали у дерев’яні ночви, скрині, бодні, у керамічні слоїки або підвішували у полотняних торбах у коморі (взимку — на горищі). Солоне С. могло зберігатися до двох років. Попередньо присолене С. у західних районах України також вудили.

С. вживали на полуденок і підвечірок із хлібом, огірками й часником у скоромні дні, брали з собою в дорогу. Солоне С. приварювали й споживали на сніданок чи вечерю до картоплі чи каші. С. засмажували чи затовкували рідкі страви — борщ, капусняк, юшку. На смаженому С. робили яєшню. Шкварки надавали чудового присмаку кашам, галушкам, вареникам, млинцям, лемішці, мамализі тощо. Достаток С. вважався у народі за справжній добробут: Якби мені паном бути, то я б сало їв і салом закусював. С. й сьогодні є надзвичайно популярним.

Січеники (товченики). М’ясо (свинину) або рибу, дрібно рублені (січені) або товчені, змішували зі смаженою цибулею, перцем, невеликою кількістю білої булки чи білого борошна, вимішували з сирим яйцем до утворення однорідної в’язкої маси. Викачавши у муці невеличкі ковбаски, підсмажували їх на сковороді, а потім дотушковували у печі з набілом чи без.

Сластьони — страва з пшеничного вчиненого тіста, пряженого в олії. Подібно до С. робилися горішки — маленькі шматочки вчиненого білого тіста, смаженого в олії до золотавого кольору.

С., як і всі страви з пряженого тіста, вимагали великої кількості олії, тому їх виготовляли на гостини, вечорниці, свята, що випадали у піст, на гостинці для дітей. У другій половині XX ст. С. стали називати пончиками.

Соломаха — кашоподібна страва, подібна до лемішки, однак варили її дещо інакше. Основним компонентом С. також було гречане борошно (рідко пшеничне або житнє), з якого розбовтували рідке тісто, вливали у підсолений окріп і заварювали, розмішуючи. Коли С. була готова, додавали олію, а у м’ясоїд — смалець, затирали часником. С. була однією з найпоширеніших страв у козацьких походах.

У деяких районах України під цією назвою побутують інші страви: варена м’ята квасоля з юшкою і цибулею (Івано-Франківщина), затерті з олією часник або цибуля як заправка до борщу, пампушок, балабушок (Полтавщина).

Страви з яєць. Варені й смажені яйця у будень вживали рідко. Варені яйця брали з собою у дорогу чи в поле під час важких польових робіт. Яєшня була поширеним гостинцем при одвідуванні породіллі, на сніданку у молодої на другий день весілля. Яйця додавали до тіста. З ними робили бабки-запіканки з локшини чи каші.

Тетеря (рябко) — страва типу кулешу, що готувалася з пшона і заправлялася рідким гречаним або житнім тістом. Готова Т. мала сіро-жовтий колір (звідси й назва). Засмачували її затовченим салом із цибулею й часником або засмажкою з цибулі на олії. У кращі дні Т. готували на м’ясній або рибній юшці. Пісну Т. іноді заправляли хріном з квасом, не позбавляючи часнику.

Ця страва була дуже популярною в козацькому побуті. Проте з початку XX ст. вона виходить із ужитку.

Урда (гурда, курда) — страва з конопляного сім’я. Злегка підсмажене конопляне (рідко лляне або рижієве) насіння товкли й розтирали макогоном у макітрі, заливали окропом, вимішували, щоб отримати “пісне” молоко, проціджували, солили і ставили на вогонь. При кипінні на поверхні утворювалася жовтувата піна, яку знімали ополоником-шумівкою і використовували як начинку до пирогів і вареників. Замість насіння бідніші селяни вживали лійкуху (відходи виробництва конопляної олії).
Як і сім’яне молоко, У. вийшла з ужитку на початку нашого століття з переходом на виробництво соняшникової олії.

Хляки (фляки, рубці). Після виготовлення ковбас, кров’янки й ковбика, як правило, залишалися браковані кишки. Ретельно вимиті, вичищені й дрібно посічені, вони довго варилися зі спеціями, потім заправлялися відвареним пшоном. Готові X. добре перчили й затирали часником. Їли гарячими.

Шинка — один із різновидів м’ясних харчових запасів. Свинячу Ш. шпигували часником, обтирали сіллю з перцем і запікали у печі. Їли протягом зимових свят. У районах Прикарпаття та Східної Волині Ш. після маринування у соляному розсолі зі спеціями вудили у печах або у коминах. Вуджена Ш. зберігалася довго, аж до косовиці й жнив, коли потрібно було особливо калорійне харчування.

Юшки — рідкі страви типу супів, бульонів. Ю. називалися м’ясні й рибні відвари, які слугували основою для більшості рідких страв. Ю. також називали такі відвари, вже заправлені картоплею, локшиною чи галушками. Таку ж назву мали овочеві й квасоляно-горохові супи. Супи, заправлені крупами, називалися, поряд із крупниками, юшками з крупою. Найпопулярнішою була Ю. з курятини з локшиною. На Середньому Подніпров’ї вона обов’язково входила до складу урочистих трапез. У наші дні ця назва залишилася переважно за відваром із риби, за рештою ж варіантів все активніше закріплюється назва суп.

Напої

Варенуха (варена, варьоха, запіканка) — безалкогольний або слабкоалкогольний напій. Готували узвар із сушених груш і слив, протягом ночі настоювали, відціджували, додавали червоний гострий перець (щоб забивало дух), м’яту, чебрець, материнку і, по можливості, заморські спеції — гвоздику, корицю, духмяний перець. Потім цю суміш парили з медом у печі й подавали у гарячому чи холодному вигляді. Дехто з заможних господарів додавав до В. трохи горілки. У XIX ст. горілки на урочистостях вживали мало і В. успішно її заміняла. Цей напій був у великій пошані і в запорозьких козаків. В. подекуди й зараз готують на Середньому Подніпров’ї, Полтавщині, Слобожанщині.

Квас. Улюбленими напоями на Україні здавна були різноманітні кваси: сирівець (хлібний К.), буряковий, фруктові, ягідні, виготовлені з соку дерев.
Буряковий К. готували у такий спосіб. З перемитих городніх червоних буряків зрізали верхню й нижню шкуринки, щільно складали у діжку, заливали сирою водою, додавали кілька житніх сухарів, пригнічували і залишали вкисати. Коли К. починав бродити, діжку ставили у прохолодне місце. Буряковий К. для пиття вживали нечасто, здебільшого він слугував основою, заправкою для борщів тощо. Це був сезонний напій: виготовляли його восени, після збирання городини, і прагнули зберегти до пізньої весни, до нового врожаю буряків.

У лісостепових районах України готу вали фруктові та ягідні К. Здебільшого для цього використовували дикі груші та яблука, терен. Плодам давали влежатись, потім їх декілька разів перемивали і щільно вкладали у діжку, яку вистилали житньою соломою. Груші-гнилички чи яблука-кислички заливали холодною водою й залишали на декілька тижнів у теплому приміщенні. Іноді для смаку вливали кілька ложок піспи (завареної, як кисіль, житньої муки). Коли К. укисав, діжку ставили у прохолодне місце. Вживали як К., так і плоди.

У подібний спосіб готували й К. з ягід, здебільшого дикоростучих. Їх виготовляли переважно на Поліссі з калини, журавлини чи брусниці (калиновник, ягідник, брусничник).

Навесні, у період руху соків, збирали і пили свіжий березовий і кленовий сік, а також переробляли їх на К. Зібраний у діжку сік заправляли калиною, брусницею чи журавлиною, додаючи медовий стільник або просто вощину. Іноді для смаку додавали підсмажені Зерна ячмінного солоду, житні сухарі К. бродив протягом тижня, потім його ставили у льох, аби пригальмувати процес ферментації. Березовий К. готують і зараз.

К. використовували для урочистих гостин, але здебільшого у повсякденному харчуванні. Буденність цієї страви добре підкреслена у приказці: Вчора квас, нині квас, нехай чорти мучають нас!

Мед (медуха, квасний мед) — напій, широко вживаний ще з часів Київської Русі. Спершу виготовляли медову ситу, заправляли її запареними шишками хмелю та залишали у теплі на кілька днів, а то й тижнів. Готовий М. переціджували і вживали охолодженим. Залежно від терміну витримки М. був слабшим або міцнішим.

У середньовіччі жодна учта, жодне свято не обходилося без М. Тільки у піст церква обмежувала споживання цього смачного напою. З плином років занепад бджільництва на Україні поступово спричинився до зменшення виробництва М. Вже на початку XX ст. він став великою рідкістю на святковому столі селянина.

Наливки — слабкоалкогольні напої домашнього приготування. Стиглі ягоди вишень, смородини, малини, агрусу, чорниць, ожини, плоди сливи й терену всипали у сулії та присипали невеликою кількістю цукру. Ягоди пускали сік, цукор розчинявся і таким чином Н. виброджувалася у теплому світлому місці протягом двох-трьох тижнів.

Потім її зливали, а ягоди йшли на пироги. Залежно від продукту Н. відповідно й називалися: вишнівка, смородинна, малинівка, слив’янка тощо.

Оскільки цукор заощаджували, бо він не вироблявся у власному господарстві, Н. готували невелику кількість і зберігали їх до якоїсь важливої оказії. Ці напої досить поширені і в наші дні.

Настойки. Для їх виготовлення брали переважно вишні або сливи, заливали двадцятиградусною горілкою й ставили у тепло для бродіння. Цей напій був значно міцніший за наливки, цінувався вище і виготовлявся головним чином у заможних селян або у поміщицьких господарствах. Настоювали горілку і на цілющих травах, корінні, після чого напій набував лікувальних властивостей. Іноді, щоб підсилити процес настоювання, у горщик вкладали коріння, трави й спеції, заліплювали тістом і ставили у теплу піч. Така Н. називалася запіканкою, запіканою. Н. робили із звіробою, материнки, шавлії, деревію і т. ін.

Сучасна медицина, скориставшись із народного досвіду, також виготовляє традиційні лікувальні Н.: з нагідок (календули), валеріани тощо. Ягідні ж Н. зараз рідкі в ужитку.

Пиво виготовляли з ячменю, хмелю й солоду, іноді з ячмінно-просяної суміші. У середні віки слов’яни широко споживали П. Але починаючи з XIX ст., з розвитком броварень та встановленням монополії на виробництво П. й горілки, пивоваріння у домашньому побуті поступово занепадає.

Ряжанка (колотуха, колочена сметана, завдавана сметана, завдаванка, мачання, сирокваша, парушка). Молоко довго парили у печі — до золотавого кольору, охолоджували до кімнатної температури, заправляли ложкою-другою сметани або вершків, накривали і ставили у тепле місце зсідатися. Годин через 12 Р. була готова, тоді її знову охолоджували й уживали до вареників і млинців, оладок і коржів, їли з хлібом і пирогами на полуденок у неділю, а також у святкові дні. Р. і сьогодні — один із найулюбленіших напоїв.

Сирівець — хлібний квас, традиційно поширений напій, відомий ще з часів Київської Русі. Вже тоді розрізняли кваси черстві (свіжі) та викислі. У XVIII—XX ст. С. виготовляли у такий спосіб. Підсмажений житній хліб заливали окропом, охолоджували до кімнатної температури, додавали шматок хлібної розчини або дріжджі, накривали й лишали на кілька днів у теплому місці, стежачи, щоб квас не перекисав. Перед вживанням С. відціджували. Готовий напій розливали у пляшки, закорковували й зберігали у льосі. Деякі господині заміняли розчину запареним і охолодженим хмелем.

Більш давній спосіб приготування С. був такий. Житнє, ячмінне, вівсяне підсмажене зерно або солод додавали у діжку з запареними сухарями. Квас мав червонуватий колір і кисло-солодкий смак. Цей спосіб приготування ще й досі зустрічається подекуди на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині. На Катеринославщині, Херсонщині до квасу клали малаї на розчині з пшоняної чи кукурудзяної муки. С. готували без цукру, але пасічники додавали для смаку шматок медового стільника.

Споживали С. протягом усього року, але найбільше — навесні та влітку, коли з нього робили холодник, і заправляли ним зелений борщ. С. і нині є популярним народним напоєм.

Сита — напій, який готували з прісного неферментованого меду. Медові стільники вкладали у діжечку й заливали крутим окропом та ще й клали розпечене каміння. Мед розчинявся, а віск спливав. Вощину знімали, С. переціджували та охолоджували. Ймовірно, для давньоруського населення С. була повсякденною стравою, якою закінчувалося застілля, звідки, можливо, й виникли вислови — насититись, наїстися досита.

У XIX — на початку XX ст. С. побутувала як ритуальна страва. Нею заправляли різдвяну й хрещенську кутю, поминальне коливо, а у деяких районах Полісся вона заміняла його. Цікаво, що назва поминального колива — канун, що була поширена на Сході й Півдні України, раніше означалала мед, пиво, які виготовлялися для якогось громадського свята, найчастіше храмового.

Узвар (звар, вар, киселиця, юшка, сливки) — один із найпоширеніших традиційних напоїв. Виготовлявся влітку із свіжих ягід; восени, взимку й навесні — з сушини. Сушені у печі, на сонці та у спеціальних печах (сушнях, лазнях) вишні, сливи, груші, яблука (на півдні — абрикоси), чорниці, малину заливали окропом, парили у печі, настоювали, відціджували й споживали як відвар, так і гущу.

Готували У. і на щодень (особливо у бідні на вітаміни весняні пісні дні), і для святкового столу. Робили його до різдвяної й хрещенської куті “до пари”: Кутя — на покуть, узвар — на базар. У. ставили у красивому полив’яному глечику на покуті разом з кутею, а поруч у миску накладали вийняті з відвару груші, сливи, яблука хвостиками догори, щоб їх було зручно брати. Щоб У. був солодший, до нього додавали груші, іноді трохи меду.

Подібно до киселю та локшини У. в деяких районах Східної та Центральної України використовують як “розхідну” страву.

Чай — порівняно недавній у традиційній українській кухні напій. Здавна замість Ч. пили заварені трави звіробою, материнки, чебрецю, м’яти, листя й цвіт суниці, пелюстки шипшини і троянди, липовий цвіт, свіжозрізані гілки вишні, малини, смородини, сливи. Їх вживали і як ліки. З другої половини XIX ст. з розвитком торгівлі споживання Ч. на Україні проникає і у селянський побут. Враховуючи запити селян, торгівці Ч. додавали до чайного листу січену м’яту, березові бруньки, знижуючи таким чином ціну Ч., але водночас і його якість. Протягом XX ст. чаювання дуже поширилося і у міському та сільському середовищі стало повсякденним явищем.

Першоджерело

Коментарі

коментар